Ірхін Ю.Б - Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний центр...

^ Ірхін Ю.Б. Психосемантичні засади формування довірчих відносин в оперативно-розшуковій діяльності ОВС

У вирішенні завдань боротьби зі злочинністю чільне місце традиційно посідає оперативно-розшукова діяльність, як особливий вид правоохоронної практики. Вузько спрямована галузева специфіка застосування заходів ОРД передбачає використання специфічних засобів, форм і методів. Використання психологічних знань в оперативно-розшуковій діяльності здавна викликають зацікавленість як науковців-теоретиків, так і практичних працівників оперативних підрозділів.

Серед розмаїття видів діяльності в органах внутрішніх справ оперативно-розшукова діяльність належить до типу „людина-людина”. З позицій суто психологічного підходу це означає, що оперативно-розшуковій діяльності притаманні підвищені вимоги до комунікативних здібностей, рівня розвинення інтелекту та загальних здібностей суб’єкту цієї діяльності.

Сучасна правоохоронна практика свідчить, що використання здобутків психологічної науки при розкритті й доведенні злочинних дій суттєво сприяє гуманізації та підвищенню дієвості й ефективності усієї правоохоронної діяльності.

Успішність професійних дій працівника міліції, як правило, досягається з використанням психологічних знань, а також вироблених на їх основі навичок і вмінь, зокрема, знання основ людського поводження, знання законів психофізіології та розмаїття притаманних людській істоті поведінкових форм.

Застосування онтологічного підходу до вивчення сучасної (у межах нового та новітнього історичних періодів) практики застосування психологічних знань у кримінальному провадженні та при розкритті злочинів дозволило нам виділити окрему парадигму людського соціального буття як універсальне соціальне явище – довірчість.

Незважаючи на широку концептуальну й прикладну розробленість у різних наукових галузях, феноменологія довірчих відносин залишається однією з дискусійних та нерозроблених проблем. Особливо це стосується площини прикладних психологічних наук. Довірчість як суспільна дефініція здавна є об’єктом прискіпливої уваги науковців. У сучасних юридичних науках склалася устояна традиція надавати перевагу розгляду довірчості в якості невід’ємного компоненту оперативно-розшукової діяльності. Особливо яскраво це виражається при опрацюванні питань роботи з агентурою, налагодження контактів з об’єктами оперативної уваги, вербування, втілення, отримання конфіденційної інформації, та інших.

Переважна більшість сучасних науковців відносять довірчість до категорії феномену. У відповідності до специфіки вирішуваних завдань лише змінюється приналежність феноменолізації довірчості: у спілкуванні довірчість – це феномен спілкування, у міжособистісній взаємодії – це феномен міжособистісної взаємодії, у психологічному контакті – це феномен психологічного контакту і т.п.

Також у залежності від напряму і спрямування практичного впровадження варіює й якісна характеристика довірчості – на рівні визначення міри, ступеню чи якості приватних особистих або міжособистісних зв’язків використовується поняття довірчі „стосунки”, за умов наявності ознак зв’язків між людьми, спільнотами, соціальними групами та ін. використовується поняття довірчі „відносини”.

Питання довірчих відносин і стосунків в теорії оперативно-розшукової діяльності у тій чи іншій мірі у своїх дослідженнях розглядали Ю.М. Антонян, Б.І. Бараненко, А.І. Берлач, В.І. Василинчук, В.Я. Горбачевський, О.М. Джужа, О.Ф. Долженков, В.М. Євдокимов, А.І. Кітов, А.П. Кіцул, Є.Д. Лук’янчиков, В.В. Матвійчук, Є.М. Моісеєв, Д.Й. Никифорчук, С.І. Ніколаюк, А.І. Папкін, А.Р. Ратінов, Е.В. Рижков, О.М. Столяренко, Л.Б. Філонов, В.О. Черепанов, Ю.В. Чуфаровський та інші.

У теорії управління персоналом органів внутрішніх справ України, у кримінальній психології та в психології оперативно-розшукової діяльності різні аспекти довірчості висвітлювалися в працях Д.О. Александрова, В.Г. Андросюка, В.І. Барка, Г.Є. Запорожцевої, В.П. Казміренка, Л.І. Казміренко, Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Костицького, С.Д. Максименка, Н.П. Матюхіної, В.С. Медведєва, О.М. Морозова, О.Є. Моісеєвої, І.М. Охріменка, В.М. Плішкіна, В.В. Рибалки, В.М. Синьова, В.О. Татенка, С.І. Яковенка та інших.

На нашу думку вчасно знайти вірну відповідь на актуальні питання оперативно-розшукової діяльності, вийти на найбільш вірогідні версії при розкритті злочинів, здолати бар’єри в системі міжособистісних стосунків можливо лише за допомогою специфічної сфери людських відносин – довірчості.

Упродовж 2004-2009 років нами здійснювалися наукові дослідження психосемантики довірчих відносин у правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ України. Зокрема, особливу увагу нами було приділено побудові психосемантичної моделі асоціативно-вербальної мережі у міжособистісній комунікації, яка за законами психолінгвістики слугує фундаментом побудови довірчих міжособистісних відносин.

В якості відправної моделі нами було обрано гіпотезу лексикалізації граматики мови Ю.М. Караулова [1]. За цією гіпотезою вся граматика будь-якої мови прив’язана до окремих лексем. Враховуючи, що лексика не може існувати без граматики, вона представлена у мовленнєвій свідомості людини у вигляді словоформ, які у відповідних абстрактних наочних образах віддзеркалюють всю граматику.

У дискурсі зазначеного науково-дослідного напряму нами було проведено кілька експериментів, зміст яких полягав у вивченні виявлених інформантами асоціацій, які виявлялися реактивно у відповідь на пред’явлені їм словесні стимули. Результати цих експериментів засвідчили, що окремі вислови (слова) розуміються інформантами в якості конкретних устояних словоформ, які зберігаються в пам’яті людини у складі звичних для неї послідовних наборів словоформ, кожна з яких входить до інших складних мовленнєвих систем.

Приміром, стимуляційне застосування слова “ХОРОШО”, яке в тлумачному словнику визначається як ступінь оцінювання чого-небудь, в інформантів викликало такі асоціати: “добре”, “погано”, “так”, “є”, “гарно”, “згоден”, “кінець” й інші. Стимулят “бігти” викликав у інформантів такі асоціати: “без огляду”, “швидко”, “бігом”, “уперед”, “далеко”, “від дому”, “від проблем” й інші.

Цікаво, що в цьому експерименті слова, що визначають речі, дії, ознаки та інші реальні образи, виділяються найбільш активно та закріплюються в пам’яті носія мови. Це свідчить про високий рівень сформованості сенсорної пам’яті та наявність значного сенсорного досвіду інформантів.

У природному світі є безліч явищ, які існують незалежно від наших бажань та прагнень, і мають єдині, притаманні лише їм значення. За певних умов предмети і явища виконують сигнальну функцію за своєю причинно-наслідковою природою. Так, висока температура тіла свідчить про хворобу, темні хмари – про непогоду. В інших випадках сигнальна функція предметам “нав’язується”. Деякі речі свідомо представляють у вигляді інших речей і навмисно використовують їх ознаки в якості знаків або сигналів. У нашому експерименті це яскраво засвідчила асоціація словоформи “хорошо” в його негативному сенсі “погано”.

Так ми дійшли висновку, що з одного боку – предмет (або явище) за зовнішніми ознаками являє собою тільки те, що він собою являє, а з іншого боку він несе в собі зовсім інше семантичне навантаження (порою зовсім протилежне за суттю і природою).

Отже, суть цієї різниці полягає в тому, що часто предмети (або явища) виступають не в ролі носіїв своїх безпосередніх функцій, а в ролі комунікативних знаків.

Комунікативний знак (за Ю.С. Масловим) – це навмисно відтворений матеріальний факт, розрахований на сприймання певним об’єктом, і призначений слугувати засобом передачі інформації про ознаки, що знаходяться поза цим фактом [3].

Комунікативний знак у будь-якій формі має такі ознаки:

Під визначення знаку підходить доволі широке коло явищ від примітивної сигналізації до фактів людської культури, зокрема – кінетичне мовлення, світлофори і семафори, мова барабану, особлива посвистова мова „сільбо гомеро”, різні штучні мови („лінкос”, „паладо” й ін.), правила етикету, настільні ігри, тощо.

Наявність значної кількості схожих назовні і в той же час відмінних за походженням, призначенням і використанням систем із знаковими властивостями свого часу призвела до необхідності зайнятися їх систематизацією, а важливість проблеми знаковості і наявність великого обсягу знакових систем обумовили виникнення особливої науки – семіотики.

Семіотика, як комплексна наука розглядає знакові системи в таких напрямках:

Якщо в дискурсі семіотики знак розглядається в основному як семантична одиниця, у практичній психології з’являється можливість використання знаку суто в якості ефективного засобу передачі, отримання і фіксування певного роду інформації.

У дискурсі порушених нами питань міжгалузевий підхід до застосування знакових систем в якості семантичних паттернів дозволяє використовувати основні засади семіотики при формуванні довірчих відносин в оперативно-розшуковій діяльності.

В онтологічному плані мова являє собою психічний об’єкт, а мовлення – явище фізичне (фізіологічне), доступне спостереженню. У певній мірі мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального [2].

Виходячи із засад семіотики, мова – це знакова система, але доволі особливого роду. З погляду на такі устояні лінгвістичні постулати, як „Мова є системою знаків, що виражають поняття” та „Слово – це не річ, а її розуміння” [2] цілком логічно постає беззаперечність ролі знакових паттернів у процесі здійснення психологічного впливу при формуванні довірчих відносин.

На нашу думку, для найбільш повного і ефективного доведення визначеного інформаційного паттерну в процесі формування стану довірчості недостатньо використовувати лише мовні і мовленнєві символи, що визначають їх суть і зміст.

Вирішення завдань прикладного характеру в розробці новітніх технологій цілеспрямованого формування довірчих відносин неможливе без розкриття і застосування нейропсихологічної методології. Окрім цього, найбільш корисним у цьому плані є вміле поєднання сучасних досягнень психолінгвістики.

Зміст психолінгвістичного впливу полягає в тому, що функціонування нервової системи міцно зв’язано з мовними здібностями. Усі стратегії або програми, за допомогою яких людина організовує і спрямовує власну поведінку складаються із нервових і мовленнєвих паттернів.

Серед найбільш ефективних і сприйманих у світовій практиці психолінгвістичних технологій, які можливо використати в наших умовах, чільне місце посідають технології побудови метафорічних утворень та формування відповідного рівня нейролінгвістичної готовності, що ґрунтується на сенсорному досвіді.

Виходячи з основних постулатів психолінгвістики, як прикладної галузі психології, досвід людини складається із інформації, яка надходить із зовнішнього оточення і сприймається за допомогою органів почуттів, а також асоціативних згадувань, фантазій, відчуттів і емоцій [2].

Також, досвід використовується в акумулюванні розмаїття знань у житті людини. Інформація, що надходить через органи почуттів, накопичується, кодується і пакується за допомогою наявних знань.

Сенсорний досвід – це інформація, що сприймається через органи почуттів, а також знання про зовнішній світ, народжені цією інформацією. Психолінгвістичні технології базуються на активному використанні сенсорного досвіду людини. При цьому особливо підкреслюється відмінність між первинним і вторинним досвідом.

Первинний досвід – це інформація, яку ми дійсно, насправді сприймаємо сенсорними органами. Вторинний досвід – це вербальні або символічні уявлення, створені нами з метою віддзеркалювання і впорядкування первинного досвіду (власна інтерпретація реальних подій).

Окрім сенсорного досвіду існують й інші форми досвіду, зокрема – фантазії, уявлення і галюцинації, провідною відмінністю яких є те, що вони більше виробляються головним мозком, ніж сприймаються органами почуттів. Тобто, умовно їх можна назвати суб’єктивним досвідом.

Сенсорний досвід у сукупності з іншими формами складає загальну інформаційну систему людини (систему знань), до якої, зокрема входять думки, переконання, цінності, самопочуття, світогляд і світосприймання. Ця внутрішня система знань створює набір „внутрішніх фільтрів”, які зосереджують і спрямовують наші почуття. Водночас, ці фільтри узагальнюють, перетворюють і викривлюють реальну дійсність.

Таким чином, на прикладі застосування засад психолінгвістики можна вочевидь упевнитись в беззаперечній ролі психосемантичних технологій у процесі формування довірчих відносин, що у свою чергу надає нам можливість інакше інтерпретувати актуальні проблеми оперативно-розшукової діяльності і винаходити нові їх вирішення.

Література.

  1. Караулов Ю.Н. Ассоциативная грамматика языка / Караулов Ю.Н. – М.: Просвещение, 1993.

  2. Лурия А.Р. Основные проблемы психолингвистики / Лурия А.Р. – М.: «Академия», 2002.

  3. Хроленко А.Т. Общее языкознание. Учебное пособие / Хроленко А.Т. – М.: Просвещение, 1989.




8169501047390209.html
8169551032671840.html
8169623034755978.html
8169706136035291.html
8169757792392915.html